Тема 17. СУЧАСНИЙ РИНОК ТА МОНОПОЛІЗМ. АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Тема 17. СУЧАСНИЙ РИНОК ТА МОНОПОЛІЗМ. АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ


Монополізм у ринковій економіці. Види монополій. Економічні та соціальні втрати від монополізму. Антимонопольна по­літика держави.


^ 1. Монополізм у ринковій економіці. Види монополій

Монополізм — це таке явище у ринковій економіці, за яким її суб'єкти (один, чи їх обмежена кількість) набувають на ринку па­нівне становище, що дозволяє їм отримувати для себе певні ви­годи.

Монополізм з однієї сторони, породжується конкурентним середовищем та ринковими механізмами, що функціонують на його основі. З іншого боку, монополізм тягне за собою руйнува­ння конкурентного середовища, отже, порушення нормальної роботи ринкових механізмів.

Ринкова економіка завжди містить у собі потенціал монопо­лізму. Але при певних умовах цей потенціал може не проявити­ся. Це означає, що у ринковій економіці завжди зберігається мо­жливість обмеження чи подолання монополізму.

Монополізм —- складне явище. Ринкова економіка породжує його різноманітні форми — не тільки організаційні, але й залеж­но від сфери виникнення, а також від факторів, що його поро­джують.

Монополізм може виникати у різноманітних сферах ринкової економіки. Його сферою може бути виробництво і збут товарів та послуг. Але можливий також «споживчий» монополізм, тобто у сфері закупок та споживання товарів та послуг (наприклад, у сфері закупок та споживання сільськогосподарських товарів, чи товарів військового призначення). Можлива монополізація валютно-фінансової сфери, кредиту тощо.

Монополізм розрізняється також в залежності від факторів, що його породжують. За цією ознакою у ринковій економіці роз­різняють п'ять видів монополізму.

Перший — це монополізм на основі концентрації та централізації виробництва та капіталу. Він виникає через конкуренцію шляхом витіснення з ринку великими підприємствами (та їх асоціаціями) середніх та малих. При цьому монополії встановлюють на ринку своє панування, обмежують конкуренцію, диктують ціни тощо. Це в принципі основний вид монополізму, хоч і єдиний. В ньому найбільш повно проявляються протиріччя монополізму. Причому цей вид монополізму можливий у них перс лічених вище сферах економіки.

Другий вид монополізму — це монополізм, зумовлений спе­цифічною технологією. Є галузі, у яких можливі лише великі, чи дуже великі підприємства. Тому число підприємств у таких галу­зях може бути дуже невеликим, а інколи вся галузь існує у виг­ляді лише одного підприємства. Монополії, що виникають на такій основі, називаються олігополіями. Це по суті «природні» монополії, оскільки вони виникають від технологічної необхід­ності, а не як безпосередній результат перемоги у конкуренції. Більш всього такі монополії характерні для металургії, енергети­ки, залізничного транспорту, зв'язку. Треба при цьому відзначи­ти, що науково-технічний прогрес може вносити зміни в умови виникнення монополізму на технологічній основі, наприклад, створюючи технології, за яких стають можливими не тільки ве­ликі, але і середні чи навіть малі підприємства.

Виникнення монополізму можливо на основі лідерства у нау­ково-технічному прогресі. Це третій вид монополізму. Монопо­лістами можуть стати підприємства (чи їх асоціації), що здійсни­ли технологічний прорив у будь-якому напрямі. Цей вид моно­полізму, як і попередній, характерний для сфери виробництва та збуту товарів (послуг). Його відмінна особливість — обмеженість певними тимчасовими рамками. Він припиняється з широким розповсюдженням даної технології.

Четвертий вид монополізму — це монополізм торгової марки. У країнах з ринковою економікою одним з реквізитів господар­ських суб'єктів є торгова марка, виняткове право на яку охоро­няється законодавством. Популярні серед покупців торгові мар­ки дають виробникам та продавцям певні переваги у конкуренції і, отже, у цінах. Як і попередній вид монополізму, монополізм торгової марки обмежений тимчасовими рамками, оскільки у конкурентному середовищі завжди можлива зміна рейтингів по­пулярності фірм-конкурентів.

Особливим видом монополізму у ринковій економіці є дер­жавний монополізм. Він виникає у різноманітних сферах, але більш всього він характерний для сфери валютно-фінансових відносин. Зокрема, цей вид монополізму проявляється як вик­лючне право держави на регулювання кількості грошей у обігу.

В кредитній сфері державі належить монопольне право на ви­давання дозволів (ліцензій) на банківську діяльність. Держава може встановлювати на деякі товари та послуги акциз, наприк­лад, на товари нееластичного попиту. Державний монополізм може бути споживчим, наприклад, у вигляді виключного права держави замовляти та купувати такі товари як засоби озброєння. В усіх випадках встановлення державної монополії у будь-яких сферах служить для рішення двох основних завдань: по-перше, регулювання ринкової економіки, по-друге, формування доходів державного бюджету.

Розглядаючи види монополізму у ринковій економіці, треба відзначити умовність та відносність граней між ними. Так техно­логічні монополії (олігополії) мають багато спільного з монопо­ліями, що виникають на основі концентрації виробництва та ка­піталу. Ці види монополізму взаємозв'язані — нагромаджений капітал у будь-яких галузях може переходити у галузі, де монополізм носить природний характер. Можливий і зворотний рух. Близькі між собою також монополії лідерства у технології та тор­говельної марки, бо престиж торгової марки найчастіше є резу­льтатом технологічного лідерства.

В ринковій економіці існують всі види монополізму. Однак кожний вид монополізму відрізняється не тільки факторами, що його породжують, але й характером зв'язку з механізмами рин­кової економіки. Вони по різному впливають на економічні та соціальні процеси у суспільстві. Але всі перелічені види монопо­лізму притаманні тільки ринковій економічній системі. Цей монополізм принципово відрізняється від державного монополізму командно-адміністративної системи.

Державний монополізм в умовах планово-директивної систе­ми — це цілком особливий монополізм. Його основу складає за­гальне одержавлення економіки, відповідно до якого вся націо­нальна економіка являє собою не складну сукупність самостій­них підприємств, а єдиний комплекс, одне зверх гігантське підприємство. Це тотальний всепроникаючий монополізм, що охоплює всі сфери — виробництво, збут, розподіл, валютно-фінансові та кредитні відносини тощо. Цей монополізм не по­в'язаний з кількістю господарських суб'єктів в тій чи іншій га­лузі, оскільки всі господарські суб'єкти даної галузі знаходяться у прямому адміністративному підпорядкуванні свого відомства. До цього монополізму не має жодного відношення ні лідерство у технології, ні торгова марка. Відмінна особливість цього моно­полізму полягає в тому, що у ньому можна розрізнювати два йо­го рівня — загальнодержавний та відомчий (монополізму підприємств у цій системі бути не може, оскільки відсутні са­мостійні підприємства). При цьому треба відзначити, що з виродженням командно-адміністративної системи і зростанням чис­ла відомчих бар'єрів загальнодержавний монополізм все більш витіснявся відомчим.

Монополізм командно-адміністративної системи у зрос­таючій мірі відбивав загальну неспроможність системи та нез­мінно породжував ситуації, що суперечать здоровому глузду та досвіду. Тому одним з найважливіших напрямів ринкової рефор­ми є демонтаж тотального державного монополізму, руйнування його як системи. Це є однією з умов формування ринкової економіки з її механізмами.


^ 2. Економічні та соціальні втрати від монополізму

Монополізм тягне за собою чималі економічні втрати. Вони зумовлені насамперед деформаціями ринкових механізмів, їх руйнуванням. При цьому треба відзначити, що різноманітні шипі монополізму по-різному взаємодіють з ринковою системою. Деякі з них у залежності від ряду умов здатні або ставати складовою ринкових механізмів, або їх руйнувати.

Найбільшу потенційну небезпеку містить у собі монополізм, що виникає на основі концентрації та централізації виробництва та капіталу. Нижче слідують зв'язані з монополізмом основні чи­нники економічних та соціальних втрат суспільства.

По-перше, руйнуючи конкурентне середовище, монополізм разом з тим деформує ринкові механізми ціноутворення. В умо­вах монополії ціни втрачають властивість еластичності, перес­тають реагувати на зміну попиту. При цьому подавляються сиг­нали, що ідуть від попиту до виробництва, спотворюються нап­рями інвестицій, що перестають відповідати дійсним потребам суспільства.

По-друге, монопольні ціни та надприбуток від них подав­ляють стимули науково-технічного прогресу, роблять його неви­гідним. Тим самим економіка прирікається на затратність, екс­тенсивний розвиток, низьку ефективність.

По-третє, монополізм тягне за собою втрати споживачів, зни­жує життєвий рівень населення. Втрати населення зумовлені різницею між монопольними та рівноважними цінами. Сумарна величина цієї різниці, є з одного боку, втрати населення, а з іншого — виграш монополій. Причому втрати населення не об­межуються збитками від монопольно високих цін. Втрати його заключаються також і в тому, що монополія дає не ті товари, що необхідні покупцеві і не тоді, коли вони йому необхідні.

Втрати від монополізму пов'язані не тільки з руйнуванням ко­нкурентного середовища та встановленням монопольних цін. Вони зумовлені також впливом, що монополізм виявляє на сфе­ру управління ринковою економікою. Прагнучи зберегти своє панування, монополія розповсюджує свій вплив на органи влади — законодавчі та виконавчі. її головна мета — не допустити реальних антимонопольних заходів, замінити їх формальними, тоб­то такими, від яких можна легко ухилитися.

Можливість всіх перелічених економічних та соціальних втрат несе в собі і «природна» монополія, тобто олігополія. Втра­ти від цього виду монополізму підсилюються тією обставиною, що він виникає головним чином у базових галузях, а також у га­лузях інфраструктури економіки. В результаті цього виникає ла­нцюгова реакція наслідків. Монопольні ціни у таких галузях як енергетика, транспорт, зв'язок тощо тягнуть за собою зниження ефективності та конкурентоспроможності всієї національної економіки.

Монополізм, що виникає на основі лідерства у технології та престижної торгової марки, відрізняється здатністю до поєднан­ня з механізмами ринкової економіки. Ці види монополізму є результатом успішних зусиль суб'єктів ринкової економіки в оп­рацюванні та реалізації своєї стратегії та тактики. Найважливіше завдання маркетингової діяльності заключається саме в тому, щоб створити свої технологічне лідерство, підвищити престиж своєї торгової марки. Однак відомий потенціал втрат закладений і у цих видах монополізму. Втрати виникають, якщо панування на ринку супроводжується руйнуванням конкурентного середо­вища, якщо монополії обмежують доступ на ринок конкурентів. В цьому випадку лідерство у технології деградує та перетворюється у систему гальмування новизни, а торгова марка стає одним з рекламних трюків, за яким переховується погіршення якості товарів.

Ринкова економіка невідривна від державного монополізму. Сучасна держава володіє величезними можливостям для монополізації різноманітних сфер ринкової економіки. Як вже, відзначалося, ці можливості використовуються, по-перше, з метою регулювання ринкової економіки, забезпечення її стабільності, динамічного розвитку, удосконалення її структури, по-друге, для формування доходів державного бюджету, тобто з фіскальною метою. Однак, будучи складовою сучасної ринкової економіки, державний монополізм при деяких обставинах здат­ний перетворюватися у руйнівний чинник ринкової системи. Таке трапляється в умовах, якщо держава намагається вирішити свої політичні завдання, не враховуючи своїх економічних мож­ливостей. Виникає неминуча інфляція, що переростає у гіперінфляцію, розлад грошової системи. Криза економіки супрово­джується зростаючими економічними та соціальними втратами.

Як вже відзначалося, тотальний державний монополізм є ор­ганічною складовою планово-директивної системи, однієї і її головних основ. Втрати від цього монополізму економічні та соціальні — проявляються у збільшенні дефіцитності неринкової економіки, у зростанні марнотратстві та збитків від неї, в несприйнятливості до науково-технічного прогресу. У кінцевому підсумку планово-директивна система, незалежно від забезпеченості ресурсами та розмірів нагромадженою багатства, виявляється нездатною підвищити життєвий рівень населення, довести його до сучасних життєвих стандартів. Ця тенденція зростання втрат є безальтернативною. В цьому проявляється прогресуюче виродження системи, її неспроможність та історич­на приреченість.

В період переходу від планово-директивної системи до рин­кової протягом деякого часу суспільство продовжує нести еко­номічні та соціальні втрати від тотального державного монопо­лізму. Але тривалість часу, протягом якого суспільство несе ці втрати, а також їх розмір багато в чому залежить від того, нас­кільки послідовно та рішуче проводяться ринкові реформи. То­тальний державний монополізм, представлений апаратом дер­жавних структур (центральних, відомчих, територіальних) праг­не до самозбереження шляхом зміни зовнішніх форм монополізму. Опір ринковим відносинам іде по всіх лініях. Відо­мства перешкоджають виходу з свого підпорядкування підприємств. Великі підприємства, набуваючи самостійності, прагнуть не усунути монополізм взагалі, а замінити відомчий монополізм своєю монополією. Створені державою асоціації підприємств, втративши адміністративну владу, прагнуть компе­нсувати свої втрати іншими засобами, наприклад, встановивши свою фактичну монополію на придбання та продаж енергоно­сіїв. Органи державної влади (центральні та місцеві), не маючи можливості впливати на підприємства економічними засобами (внаслідок непрацюючих ринкових механізмів), прагнуть відро­дити адміністративний тиск і при цьому збільшують податки. Причому збільшення податків та відрахувань позбавляють підприємства не тільки прибутку, але й оборотних коштів. Все це веде до подальшого скорочення виробництва, поглиблення кри­зи та інфляції. Вихід економіки з цього стану можливий лише на основі послідовних та рішучих ринкових реформ, одним з голов­них напрямів яких є подолання тотального державного монопо­лізму та його рецидивів.


^ 3. Антимонопольна політика держави

Однією з необхідних функцій сучасної держави є антимоно­польна політика. Необхідність такої політики зумовлена постій­ною загрозою руйнування ринкових механізмів, яку тягне за со­бою монополізм, а також зв'язані з ним економічні та соціальні втрати суспільства.

Держава захищає від монополізму ринкові механізми саморе­гулювання. Але щоб їх захистити, державі слід вносити корективи у результати функціонування цих механізмів, тобто у суттєвості — не допускати руйнування конкурентного середовища, а там, де це середовище відсутнє з самого початку — замінювати його функції методами, що нейтралізують втрати від монополізму.

Антимонопольна політика сформувалась як одна з постійних функцій держави з переростанням вільного ринку у сучасний ре­гульований. Разом з тим визначилися основні завдання антимонопольної політики. Держава не ставить завдання повного подо­лання монополізму, оскільки таке завдавання було б нереа­льним, ринкова економіка невід'ємна від монополізму. Але держава ставить завдання захисту конкурентного середовища від руйнування, а там, де це можливо, поширення її сфери, підви­щення її дієвості. Одночасно при цьому вирішується завдання попередження монополізму у сферах, де є небезпека його виникнен­ня. Нарешті, особливим завданням державної політики є встановлен­ня контролю над монополіями у сферах, у яких монополізм немину­чий.

Найважливішою передумовою антимонопольної політики є всебічний аналіз ринків з метою встановлення можливих зон монополізму, умов його виникнення, а також сфер, у яких монопольні структури отримали поширення. Велику небезпеку для антимонопольної політики становить зрощення апарату державної влади з монопольними структурами, результатом якого є прагнення підмінити дійову антимонопольну політику формальними мірами, які легко обминути.

В антимонопольній політиці, що проводить держава розрізняється два основних напрямки: перший – лібералізація ринків, другий – встановлення контролю над монополіями у сферах, де вони виникли та функціонують. Антимонопольний характер носять також міри, що запобігають зростанню апарату державної влади з монополіями.

Лібералізація ринків досягається також зняттям перешкод та пом'якшенням обмежень для надходжень на ринок іноземних товарів та інвестицій. Підприємства національної економіки стають учасника­ми конкуренції на світовому ринку, що повинно створювати додат­кові стимули поліпшення якості товарів та послуг, а також умов їх продажу. Разом з тим треба враховувати, що митні обмеження по­винні захищати підприємства галузей національної економіки, які ще не готові на рівних конкурувати з зарубіжними партнерами. Таким чином, митна політика держави виконує антимонопольну функцію, в тій мірі, у якій вона створює рівні стартові умови для національної економіки. Якщо ж ця політика виходить за межі даного завдання (наприклад, встановлюються явно завищені мита на товари, що імпортуються), то ця політика по суті прикриває монополізм у націо­нальній економіці, дозволяє йому підтримувати монопольно високі ціни на внутрішньому ринку.

Зоною активного державного антимонопольного регулювання є також «природні» монополії (олігополії). Діяльність держави у цій зоні спрямована насамперед на недопущення монопольно високих цін, здатних стати джерелом економічних та соціальних втрат. Крім того, держава прагне поставити під контроль вико­ристання прибутку з метою стимулювати у цих галузях оновлення технології та попередити втечу прибутку у більш рентабельні галузі.

До числа заходів, що запобігають зростанню державного апарату з монополіями, відносяться насамперед адміністративні заборони на сумісництво державних посад з комерційною діяльністю. Ця міра ро­зповсюджується також на законодавчі органи. Цю ж по суті мету пе­реслідує й контроль доходів посадових осіб, що здійснюється у за­гальній системі контролю грошових доходів населення на основі по­даткових декларацій.

Складні завдання антимонопольної політики виникають пе­ред державами при переході від планово-директивної системи до ринкової. В тоталітарній системі господарський апарат з його центральними, галузевими та територіальними ланками був по суті частиною державного апарату командно-адміністративної системи. Основу цілісності цієї системи складало загальне одержавлення власності. Подолати тотальний державний моно­полізм демонополізацією у окремих галузях чи сферах ніяк не­можливо. Повинно бути вирішене завдання демонтажу всієї си­стеми тотального державного монополізму.

Вирішення даного завдання вимагає перш за все приватизації дер­жавної власності. Причому мова іде не стільки про зміну власників ве­ликих підприємств (як антимонопольна, ця міра не є першочерго­вою), скільки про утворення широкого прошарку власників у сфері малого та середнього бізнесу. Причому в міру формування конкурент­ного середовища (та тільки в зв'язку з цим фактором) підприємства повинні мати можливість виходу з адміністративного підпорядкування державних монопольних структур, діяти самостійно, враховуючи рин­кову кон'юнктуру, добровільно входити в ті чи інші промислово-фіна­нсові групи. Разом з тим повинна також формуватися нова система взаємовідносин національної економіки з країнами близького та дале­кого зарубіжжя, що забезпечує як активізацію конкурентного середо­вища на внутрішньому ринку, так і захист галузей національної еконо­міки, не готових до конкуренції на світовому ринку.


^ Тема 18. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ


Суть глобальних проблем та їх види. Роззброєння - ключ до рішення глобальних проблем. Глобальні проблеми народонаселення, ліквідації зубожіння, голоду та хвороб. Проблеми попередження екологічної катастрофи та виснаження світових ресурсів.


^ 1. Суть глобальних проблем та їх види

Глобальні проблеми становлять непрямі, супутні підсумки розвитку цивілізації.

Глобальні проблеми відрізняються загальнопланетарними масштабами. При цьому вони пов'язані з життєвими інтересами народів всіх країн, незалежно від соціального устрою, рівня еко­номічного розвитку, географічного положення. Істотна особ­ливість глобальних проблем заключається в тому, що вони містять в собі небезпеку для існування людської цивілізації.

Кожна з глобальних проблем породжується комплексом спе­цифічних причин, зумовлених з однієї сторони специфікою роз­витку продуктивних сил, географічним середовищем, рівнем те­хнічного прогресу, природно-кліматичними умовами, тобто ре­човим змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, виникненню глобальних проблем сприяють надбудовні відносини в соціальній, політичній, юридичній та ідеологічній сферах. При всій різноманітності причин глобальних проблем існує певне коло спільних причинно-наслідкових зв'язків, нале­жних розвитку технічного способу виробництва, системі продук­тивних сил.

Однією з найбільш загальних причин загострення глоба­льних проблем є швидке зростання народонаселення в останні десятиріччя, чи демографічний вибух, що супроводжується до того ж нерівномірністю зростання населення в різних країнах та регіонах.

Важливою загальною причиною загострення глобальних проблем є низький рівень впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, екологічно чистих технологій.

Однією з причин загострення глобальних проблем є також урбанізація населення, що все більше прискорюється, зростання гігантських мегаполісів, що супроводжується скорочуванням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією.

Також істотною причиною загострення глобальних проблем є варварське відношення людей до природи, що проявляється в хижацькому вирубуванні лісів, знищенні природних рік, ство­ренні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими речовина­ми прісної води.

Поширення кола, а також збільшення масштабів глобальних проблем відбувається на фоні об'єктивних процесів посилення інтернаціоналізації господарського життя, зростання взаємозв'я­зку окремих ланок всесвітнього господарства та взаємозалеж­ності між державами.

За своїм походженням та сферами вияву можна виділити різноманітні види глобальних проблем: в сфері міждержавних відносин, що виникають, в першу чергу, внаслідок зіткнення інтересів та спроб вирішити суперечні питання силою (це проблеми подолання мілітаризму); в сфері взаємовідно­син людини та суспільства, зумовлені протиріччям між потре­бою забезпечити всім людям землі гідні умови існування та реа­льними можливостями рішення цієї проблеми ( це проблеми по­долання економічної відсталості, боротьба з зубожінням, голодом, хворобами); в сфері взаємовідносин між суспільством та природою, що виникають в силу того, що розвиток людської діяльності супроводжується звуженням її природної бази ( захист навколишнього середовища, проблеми матеріальних та енерге­тичних ресурсів тощо). Глобальні проблеми дуже тісно пов'язані між собою. Не можна вирішувати одні проблеми за рахунок інших. Разом з тим, існують і ключові проблеми, що вимагають першочергового вирішення.

Глобальні проблеми — це знак необхідності переходу до якіс­но нового стану цивілізації, свідчення зростаючої єдності світу.

Оптимальне рішення глобальних проблем вимагає взаємодії двох груп факторів: науково-технічних та соціально-політичних. В основу механізму їх реалізації повинні бути покладені колек­тивні дії держав, різних регіонів та суспільних систем. Ці колек­тивні дії можуть бути максимально ефективними тільки в тому випадку, якщо вони будуть передбачати ретельну координацію зусиль всіх учасників, визначення для кожної країни посильного вкладу та умов участі незалежно від соціально-політичного уст­рою.


  1. ^ Роззброєння — ключ до вирішень глобальних проблем

В ряду глобальних проблем особливе місце займає проблема подолання мілітаризму. Ця проблема має різноманітні аспекти – не тільки військові, а і економічні, політичні, соціальні, науково-технічні та ідеологічні.

Економічні аспекти мілітаризму виявляються в зростанні валового національною продукту (ВНП), що іде на потребу військово-промислового комплексу (ВПК), а також в деформації структури суспільного поділу праці, що все менше відбиває потреби суспільства.

Причини існування мілітаризму зумовлені не тільки між імперіалістичними протиріччями, не тільки протистоянням країн з ринковою економікою та тоталітарними системами, а й широким спектром міждержавних протиріч, що можуть мати найрізноманітнішу основу: неоднаковий рівень економічного розвитку, територіальні претензії (інколи в поєднанні з демографічними), нерівномірність в розподілі природних ресурсів

Протиріччя можуть набувати національне чи релігійне забарвлення. Можливе прагнення вирішити внутрішні протиріч та проблеми (особливо при тоталітарних режимах) за рахунок загарбницьких акцій.

Небезпека мілітаризму заключається в людських, матеріальних та духовних втратах (зараз ця небезпека перетворитися в глобальну), а також у відволіканні величезних, все більше зростаючих, ресурсів на військові цілі.

За десятиріччя «холодної війни» та гонки озброєнь в світі накопичено вже майже 50 тисяч різноманітних ядерних боєзарядів загальною потужністю 15 тисяч мегатонн, що в мільйон раз пере­вищує силу атомного вибуху в Хіросімі. Розоренням для людства є підготовка до ядерної війни. Вона наносить прямі та непрямі збитки економіці, відволікаючи від її розвитку ресурси справді астрономічного масштабу. Сумарні світові витрати праці, пов'я­зані зі всіма видами військової діяльності щороку досягають 100 млн. людино-років. В військовій області зайнято майже 40 відсотків всіх вчених планети.

Протягом багатьох десятиліть в світі високими темпами зрос­тали військові видатки. Вони збільшилися з 416 млрд. дол. в 1972 року до 900—1000 млрд. в наш час, що становить приблизно 6 відсотків світового валового національного продукту. Кожен день в світі витрачається на військові цілі 2.74 млрд. дол. та ко­жну хвилину майже 2 млн.

Довгі роки мали тенденцію до постійного збільшення військові видатки в СРСР. В 1989 року їх величина досягла приб­лизно 18 відсотків в національному доході. Вивіз зброї з СРСР, по західних оцінках, в останні роки його існування складав, у грошовому виразі 16-18 млрд. дол. або до 15 відсотків всього ек­спорту.

Крім людських та фінансових ресурсів військова машина втягує в свою орбіту також великі земельні масиви, величезну кількість техніки, сировини, палива, енергії. Гонка озброєнь, вкрай негативно відбивається на добробуті населення.

Подолання мілітаризму можливо шляхом утворення політич­них передумов для роззброєння (демілітаризації), відмови від спроб вирішення спірних питань силою, шляхом компромісів та ненасильницьких дій.

Процес роззброєння розвивається двома шляхами. По-пер­ше, скорочуванням числа різних видів озброєнь та повною ліквідацією деяких видів зброї. По-друге, шляхом конверсії.

Конверсія — це зміна пропорцій розподілу фінансових, люд­ських та матеріальних ресурсів між цивільною та військовою сфе­рами на користь першої, а також переключення військового ви­робництва та інших видів військової діяльності на мирні рейки.

Як механізм ліквідації негативних соціально-економічних наслідків мілітаризму, конверсія може забезпечити великий еконо­мічний виграш, але треба враховувати, що переключення ресурсів з військових на мирні цілі — це надто складне завдання. Пе­реведення сучасного військового виробництва на випуск продукції цивільного призначення вимагає певних втрат, часу, масштабних організаційних та технічних зусиль по перебудові виробництва, пе­репідготовці кадрів. Ці труднощі однакові для всіх країн, але особ­ливі складнощі викликають в країнах з тотальним одержавленням економіки й нерозвинутими ринковими відносинами.

Тому конверсія передбачає розвиток нової області міжнарод­ного співробітництва, орієнтованого на координацію націона­льних засобів по переключенню ресурсів з військових на цивільні цілі.

Хоч більша частина людства зацікавлена в загальному роззб­роєнні та конверсії, разом тим зберігаються впливові сили, що протидіють цьому. До них відносяться військово-промисловий комплекс, всякого роду політичні авантюристи, зацікавлені в продовженні гонки озброєнь, оскільки великомасштабні військові замовлення забезпечують більш високі прибутки ніж в цивільних галузях. В США, наприклад, норма прибутку військово-промислових монополій на 20-30 відсотків переважає відповідний показник цивільних підприємств.


2298845273003957.html
2298987819064022.html
2299135851130184.html
2299235959765179.html
2299387637309773.html